«російські та білоруські спортсмени зможуть повернутися у великий спорт тільки тоді, коли їхня «шваль» піде з нашої землі», – Ольга Харлан, українська фехтувальниця на шаблях, олімпійська чемпіонка

росіяни продовжують замовчувати злочини своєї країни проти України. Але українці продовжують об’єднуватися, стаючи сильнішими у боротьбі зі злом. Чинять спротив окупанту і наші спортсмени. Вони стають голосами на міжнародній арені, започатковують благодійні фонди, та, попри все, виборюють першість на змаганнях, аби гімн України щоразу гордо звучав не весь світ. Серед справжніх борців «Спортивного фронту» є і Ольга Харлан, українська фехтувальниця на шаблях, чемпіонка Олімпійських ігор 2008 року. 

Про початок повномасштабної війни вона дізналась, перебуваючи за кордоном, з того моменту із жахом спостерігає за подіями, які відбуваються в Україні, зокрема у її рідному Миколаєві, де перебувають її батьки та на який щоденно росія направляє свої ракети. 

У спеціальному інтерв’ю для проєкту «Спортивний фронт» Ольга розповіла про те, як 24-го лютого стало одним чорним днем для нас усіх, як повномасштабне вторгнення вплинуло на її спортивне життя, в який момент виникла ідея започаткувати благодійний фонд та хто був ідейним натхненником. 

Нагадаємо, що нещодавно Ольга Харлан стала амбасадоркою суспільно важливої ініціативи «Спортивний фронт», мета якої – блокування російських збірних та команд, бойкот спортсменів-росіян, які висловилися «за війну» або не озвучили свою позицію, та всебічна підтримка українського спорту.

24-те лютого – чорний день для нас усіх. 

Повномасштабне вторгнення росії застало вас за кордоном. Опишіть, будь ласка, власні відчуття? Які емоції вас переповнювали та як це, власне, дізнаватися про жахливі новини на відстані?

Кожного разу, коли я про це розповідаю, дуже важко пригадувати той день. Проте це частина нашого життя, це історія, про яку потрібно згадувати, та яка, на жаль, залишиться з нами назавжди. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Спортивний фронт”: скелетоніст Владислав Гераскевич закликав спортсменів-міжнародників доєднатися до бойкоту росіян та білорусів

Співкомандниця, яка повинна була прилетіти в Італію 24-го лютого, написала мені повідомлення: «Привіт. Ти спиш? Прокидайся». Спершу я не зрозуміла, що відбувається. Вирішила перевірити соцмережі і побачила звернення російського Волдеморта, ім’я якого не хочуть навіть називати. Я їй відразу зателефонувала, вона зазначила, що вони вже виїжджають з Києва і сказала, аби я вийшла на зв’язок зі своїми батьками, які якраз у той час перебували в столиці, адже приїхали на День народження мого племінника.  

24-го лютого йому виповнився рік. Батьки не розуміли, що їм потрібно робити. Вони відразу пішли у бомбосховище, адже прокинулися від вибухів. 

І тоді почалося пекло.

Перший тиждень був як у тумані. Не усвідомлювала, як далі жити. Не розуміла, що буде з моїми рідними. Не могла нормально їсти, майже не виходила з дому, не могла змусити себе піти і викинути сміття. Жила новинами, мій iPad був увімкнений 24/7. Навіть спала під супровід телемарафону. 

Коли дивилася прямий ефір, раптом починалася повітряна тривога і ведучі говорили, що їм потрібно пройти в укриття, відчувала спустошення. 

Нині навіть смішно думати про те, що російські та білоруські спортсмени можуть звернутися зі словами підтримки.

Однозначно, що за весь період вашої спортивної кар’єри вам доводилося комунікувати/змагатися з російськими та білоруськими спортсменами. Чи отримували ви від них повідомлення зі словами підтримки. Якщо ні – чому, на вашу думку, вони мовчать і тим самим підтримують цю війну? 

Мені написали дві людини з росії. Один знайомий сказав, що все, що відбувається, – жахливо, що він дуже хвилюється, але не знає, як на це вплинути. Також він зазначив, що поважає мене, як людину та спортсменку, і дуже хвилюється за моїх рідних. На що я йому відповіла: «Дякую тобі за ці слова. Проте насамперед ти маєш розуміти, що це ваша армія прийшла до нас». До цих слів я додала світлину своєї мами, яка ховалася у підвалі, та просила передати це іншим. 

Я не знаю, як це  – жити в такій країні, як росія. Дякую Богу, що я народилася в Україні – у вільній державі, що можу казати будь-що та називати війну війною. Ми можемо тільки здогадуватися, що в головах росіян та білорусів, які підтримують вторгнення, або замовчують злочини росії проти України. 

російські та білоруські спортсмени зможуть повернутися у великий спорт тільки тоді, коли їхня «шваль» піде з нашої землі. Вони не мають права говорити про те, що не причетні до влади. російські спортсмени тиснуть путіну руки, отримують від нього заробітну плату. Поки триває повномасштабна війна, вони не мають права брати участь у змаганнях та взагалі кудись виїжджати. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Легендарний голкіпер Олександр Шовковський став амбасадором суспільно важливого проєкту «Спортивний фронт»

Ваші батьки спершу перебували в Києві, потім на заході України, і от на кордоні відбулась ваша 30-ти хвилинна зустріч. Скільки українців на той час перебувало на кордоні? Які настрої там панували та якою була ваша зустріч з рідними? 

Атмосфера, яка панувала на кордоні з Румунією, ні з чим не зрівняється. Ніколи такого не бачила. Відразу скажу, що паніки не було. Дуже вдячна всім прикордонникам за їхню роботу. 

На румунській стороні було багато наметів з їжею, з напоями і так далі, адже українцям доводилося стояти в дуже довгій черзі. Я ж навпаки йшла зі сторони Румунії в Україну, на контрольному пункті у мене здивовано запитували, чому я їду в Україну, чому повертаюсь. Натомість я відповідала, що мені потрібно забрати свою сім’ю.  

Йшла пішки, зв’язалась зі знайомим знайомого, який мене забрав з кордону та привіз у Чернівці. Дуже сильно хвилювалась, багато плакала, не могла повірити, що наша країна переживає всі ці жахи, але я розуміла, що, крім емоцій, потрібні дії. Мені вдалося забрати свою сестру разом з племінником. 

Ніколи так не обіймала своїх рідних – маму та тата. Таких емоцій не відчувала, навіть коли виграла Олімпіаду. Закрадалися думки, що це могла бути наша остання зустріч. Усіма своїми силами намагалась зупинити ці думки, припинити про це думати. 

Тато ж сказав: «Для того, аби наступного разу ми зустрілися, нам потрібно вижити». І зараз вони намагаються вижити. Вони перебувають у Миколаєві, вже кілька місяців поспіль живуть у підвалі нашого будинку і роблять все для того, аби вижити. Вони не можуть виїхати звідти, адже живуть разом з моєю бабусею (татовою мамою). До того ж батьки мами мешкають в Новій Одесі. 

Дуже важко приховувати емоції, коли за день до твоїх змагань на Миколаїв направляють 53 ракети.

Усі події відбиваються на маєму емоційному стані. Я працюю над цим зі своїми психологом. Розумію, що сама вже не можу з цим впоратися. Намагаюсь вивільняти свої емоції. Якщо хочу плакати – плачу, кричати – кричу. Зараз дуже важливо не стримувати себе. 

Дуже важко приховувати емоції, коли за день до твоїх змагань на Миколаїв направляють 53 ракети. Через це, власне, і виходять такі спортивні результати. Я розпочала сезон дуже пізно, свій Чемпіонат світу я програла. Доводиться вести війну ще й зі своїми емоціями. 

Ми були б не ми, аби не боролися до кінця – писали відповідні листи, висловлювалися публічно.

Воюю ще й проти допуску росіян та білорусів до міжнародних змагань. Важливо, аби весь світ розумів важливість цього процесу. Ходять чутки, що російських спортсменів будуть допускати до змагань. Ми боремося за те, аби це не відбулось. 

Нагадаємо, що наприкінці минулого тижня група 1+1 media та Національна федерація фехтування України в межах проєкту «Спортивний фронт» закликали Міжнародну федерацію фехтування не допускати росіян і білорусів до змагань. Передумовою звернення стало проведення конгресу Міжнародної федерації фехтування, під час якого розглядався подальший статус участі спортсменів з росії та білорусі в змаганнях та турнірах, а також ратифікація рішення Виконавчого комітету щодо призначення тимчасового президента. Так, відсторонення росіян та білорусів від участі в міжнародних змаганнях триватиме попередньо до березня. Після цього буде скликано позачерговий конгрес, на якому відбуватиметься голосування щодо подальшого статусу участі спортсменів з росії та білорусі в фахових змаганнях.

Скільки наших спортсменів зараз перебуває в Італії? 

У травні приїхали 16 спортсменів, адже у червні-липні проходили чемпіонати світу та Європи, і їм потрібно було тренуватися. Як показав Чемпіонат Європи, ми, попри все, підготувалися досить таки непогано. 

Багато спортсменів уже повернулися додому, адже дуже важко переживати все дистанційно. Я б теж дуже хотіла повернутися додому, проте відчуваю величезну відповідальність перед своєю сестрою та племінником. 

Багатьом дітям довелося виїхати за кордон. Я вдячна кожному фехтувальному клубу, якому вдалося прийняти у себе наших юних спортсменів. Вони розкидані по всьому світу. Чи заслуговують діти цього?! Чи заслуговують вони на те, щоб кинути своїх рідних, свої домівки і виїхати за межі країни?! 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Спортивний фронт»: бронзовий призер Олімпійських ігор Станіслав Горуна закликає до бойкоту росіян та білорусів

Рашисти зруйнували спортивну школу у Миколаєві, фехтувальний манеж у Харкові тощо. Які спогади у вас залишилися про ці спортивні об’єкти? 

Так, у Миколаєві була розбомблена спортивна школа, в якій я навчалась. Чесно кажучи, здогадувалася, що вони можуть так вчинити.

росія знищує всю нашу інфраструктуру, спортивну у тому числі. Вони б’ють по готелям, ТРЦ, школам, дитячим садочкам та університетам. Університет, в якому я навчалася із сестрою, також майже зруйнований. 

Вони, росіяни, руйнують наше життя, наші спогади. Завадити цьому можуть ЗСУ, а ми їм повинні у цьому допомагати та молитися за наших героїв, аби вони поверталися живими. 

Своє фехтувальне дитинство провела у цьому залі.

Я багато разів була у фехтувальному манежі у Харкові, там проходили одні з перших моїх змагань. Це була нова, сучасна зала, якою ми дуже сильно пишалися. До моменту руйнування вона була однією з кращих в Україні. 

Що стосується спортивної школи в Миколаєві, то там я провчилася з 8-го по 11-й клас. Там зустріла своє перше кохання, друзів. Звідти залишилися найтепліші спогади. У моїй свідомості росії ніколи не вдасться зруйнувати ці спортивні об’єкти. Це моє і воно залишиться зі мною назавжди. 

Нам донатить увесь світ.

Ми відкрили фонд задля надання підтримки українським фехтувальникам. Допомагаємо тим спортсменам, яким потрібно жити за кордоном та яким потрібно їхати на змагання, проте вони не мають такої можливості через відсутність фінансування. 

Ідея відкриття фонду з’явилися у мого хлопця. Він в перші дні повномасштабного вторгнення запропонував щось робити, проте я особисто не могла прийти до тями. Тому він ще з одним італійським фехтувальником зробили фонд, куди відразу почали надходити донати. Згодом до цієї ініціативи підключилася вже і я. 

Олімпійські чемпіони, які роблять свої благодійні внески, знають нас особисто. Вони співчувають, часто чую від них такі слова: «Як тільки ми дізнаємось новини з України – відразу згадуємо про тебе». 

Ми допомагаємо нашим спортсменам на рівні Національної федерації фехтування України. Федерація звертається до нас з проханням допомогти, або ж ми проводимо консультації з представниками федерації.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бронзова призерка Олімпійських ігор Ганна Різатдінова стала амбасадоркою проєкту «Спортивний фронт»

Чи є серед ваших знайомих ті, які пішли на фронт, або взагалі вирішили припинити свою спортивну кар’єру?

Тримають спротив на реальному фронт і мої знайомі, я дуже пишаюся ними та дуже вдячна за те, що вони роблять. Дуже хочу побачити їх живими та здоровими. Молюся за них щодня. Заради їхньої безпеки не буду розголошувати імена цих людей. 

Що ви зробите одразу після Перемоги? 

Багато всього хочеться зробити. Проте найбільше прагну поїхати у рідний Миколаїв, аби на власні очі побачити, що росія зробила з моїм містом. Хочу поїхати туди на довгий час та зробити все можливе, аби його відбудувати.  

Звісно, що зустрінусь зі своїми рідними – з бабусею та дідусем. У такі хвилини дуже  хочеться бути поруч з ними. Хочеться прогулятися Києвом без сирен, пройтися вуличками Подолу, поїхати в Карпати. Нарешті поспати у своєму ліжку, аби, прокинувшись, побачити з вікна довжелезні затори. 

Хочеться повернутися до свого звичного життя, хоча воно таким ніколи не буде…