"Ми були впевнені, що цивільне населення не постраждає, ми навіть у підвал спочатку не спускалися": історія жінки, яка пережила бомбардування в Маріуполі та змогла виїхати

Історія жінки Ірини Гусак, що пережила стрілянину та бомбардування у Маріуполі та змогла вибратись у безпечне місце у рубриці "Щоденники війни".

Спочатку покидати Маріуполь ніхто не думав. Однак, згодом зникло світло, вода, а 3 березня розпочався справжній кошмар. Коли сім'я через холод у сховищі врешті вирішила ночувати вдома, до них прилетіло... Згодом, через кілька днів, коли вони стояли у черзі за гуманітаркою, людей засипало уламками цегли та склом. Ірина з чоловіком втікали попід парканами, коли пролунав черговий вибух. Чоловіка Ірини відкинуло на два метри. Він, на щастя, уцілів. Після цього, на свій страх та ризик, родина рушила з міста. Ворожий танк, який виїхав їм на зустріч, вони не забудуть ніколи, адже дуло було направлене на них. 

"Ми зараз у безпеці, ми у родичів. Чоловік вже прийшов до тями і почав спати. Приходимо у себе, але дуже складно. Там залишилися рідні, друзі. Зв'язку з ними немає. Від Маріуполя до Бердянська немає вже українського зв'язку", — розповіла Ірина.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Щоденники війни: історія жінки, що була свідком бомбардування пологового відділення № 3 у Маріуполі

Ірина розказала, як вони жили під обстрілами і що насправді не одразу повірили в усе, що відбувалось:

"Я зараз аналізую те, як усе починалося і думаю: які ми були безпечні. Ми 8 років жили поряд з сірою зоною. Ми навіть звикли дещо до цих вибухів, які періодично ми чули. Я живу у приватному секторі, це окраїна міста і від мого будинку до Сартани, яку знищили вщент, кілометрів 10. Ми чули ці постріли 8 років, але ми чомусь настільки відчували себе у безпеці... Місто настільки розвивалося. Настільки ми були впевнені, що ми захищені, що повтору 2014 року не буде.

Коли почалися бойові дії, ми закупили продукти, у нас були запаси. У нас був дуже міцний підвал. Поряд з нашим будинком у приватномму секторі немає ніяких об'єктів. Навіть один магазин всього. Тому ми були впевнені, що цивільне населення не постраждає. Що бойові дії будуть відбуватись там, де є важливі об'єкти. Ми були впевнені, що ми не постраждаємо.

Коли почало гупати, ми навіть у підвал спочатку не спускалися. У мене дуже міцний будинок, є кімната зі стінами 70 см. Ми там збиралися і знаходилися. Обстріли настільки швидко ставали ближче та інтенсивніше, що коли вже пропало світло, ми знайшли стареньке радіо і почали слухати новини. Тоді вже ми спустили речі у підвал. І всеодно ми сподівалися, що пересидимо у підвалі і не прилетить до нас. Почало прилітати у сусідні будинки: сусіду у водовід і у нас пропала і вода. Було дуже страшно, ми майже не виходили з підвалу, але все ще сподівалися, що пройде ця лінія обстрілів і зсунеться. Коли вже дві доби ми не могли спати, не могли поїсти і були змучені, я сказала, не піду у підвал. Потім ми захворіли. У чоловіка піднялась температура. Ми були вдома, коли прилетіло. Машина однієї з дівчат стояла у дворі, а наша в гаражі. ЇЇ машина вибухнула, і газову трубу перебило. Ми як забігли у підвал о 2й ночі, то вийти змогли лише зранку". 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Щоденники війни: історія медсестри, яка до останнього рятувала людські життя в окупованій Бучі 

Ірина розповіла коли нарешті настав момент, що вони вирішили тікати з міста:

"Ви знаєте, між тим моментом, коли прилетіло до нас у дім і ми вирішили тікати з міста, пройшло 10 днів. 10 днів ми ще ховалися у друзів і думали, що все ж таки щось вирішиться. Ми думали, що закриють небо, ми думали, що нашим хлопцям, "Азовцям", прийде допомога. Ми думали, що усе це безумство зупиниться. Ми вже не чекали тих коридорів, і коли у сусідній будинок біля друзів прилетіло, коли ми побачили, як розірвало жінку, коли мого чоловіка контузило і коли в нашу машину прилетів камінь і трісснуло лобове скло, я сказала: якщо ми переживемо цю ніч і у нас вціліє машина, ми завтра їдемо.

Ірина виїхала одразу після закінцення комендантської години. Було дуже страшно і вони їхали під обстрілами. Поруч йшли дуже інтенсивні бої. Поїхали вони так само, як і завжди виїжджали з міста. Що дивно, то звичної колони, якими люди евакуювались з іста, того ранку не було:

"Ми не знали, куди їхати. Нам кричали, що ми проїхали по міні. Нас прямували люди. У якомусь перевулку ми побачили російський танк. І їх башта почала повертатись. Чоловік городами якось виїхав і нам вдалось виїхати з міста".