Щоденники війни: історія медсестри, яка до останнього рятувала людські життя в окупованій Бучі

Наталія Куделіна працює медсестрою вже 16 років, з яких останні п'ять — в приймальному відділенні Ірпінської міської лікарні. Історія медсестри у рубриці Щоденники війни "Сніданку. Онлайн". 

24 лютого, коли Україну почали бомбити російські війська, Наталія була на зміні. Ірпінська лікарня територіально розташована в Бучі, тому вже за кілька годин в медзаклад почали привозити перших поранених. Жінка залишилась на роботі, аби врятувати тих, хто захищає Україну. Лікарі працювали в умовах безперервних обстрілів та вибухів. На 5й день в них зникла вода та світло. Коли в БУчу зайшли російські регулярні війська, медиків та пацієнтів лікарні вирішили евакуювати з міста. В той час, як інші лікарі медзакладу виїхали у Київ, Наталя змушена була повернутися до родини, яка перебувала в окупованому Ворзелі. Уже звідти вона змогла виїхати до столиці. 

"Я знаходжусь у безпеці, дітей ми взагалі вивезли у безпечну зону. Ми повернулися ближче до гарячих точок, щоб бути на підхваті, коли потрібна буде допомога, щоб усім її надати", — розповіла Наталя Куделіна. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Син почав прикривати мене, а я плакала: "Не смій, синок, ти дуже молодий"" (історія родини, яка евакуювалася під обстрілами з Ірпеня)

Жінка згадала, що вона відчувала, поки знаходилась у Бучі та емоції під час евакуації: 

"Я не можу передати ті емоції, які я переживала у той час. Ті 12 чи 13 днів, я не можу навтіь згадати зараз, скільки це було днів. Це була робота в замкненому просторі. Це було надання невідкладної допомоги нашим військовим, нашим цивільним. Серед них ми не одразу помітили, що були і вороги наші. Це було надзвичайно складно. Емоцї зашкалювали, і вже протягом кількох днів, коли ми вже вибралися на територію, яка контролювалася нашими ЗСУ, я намагалася свої думки, те, що робилося у мене в голові, ті емоції всі якось розкласти по місцях і правильно зрозуміти для себе в першу чергу". 

Що відчувала людина, що давала клятку Гіпократа, коли до неї привозили ворога:

"В той момент я не сприймала поранену людину, як ворога. Вони були пацієнтами, які потребували невідкладної допомоги. І їм надавали, і не тільки я. Я була первинною ланкою. Потім їх брали лікарі, наші найкращі травматологи, хірурги, які надавали допомогу, які оперували цих людей. Коли пацієнт лежав на операційному столі, ніхто не дивився, чи це ворог, його потрібно було рятувати в той момент". 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «В окупованих містах іде боротьба за наші душі», – у «Сніданку. Онлайн» про життя в Мелітополі розповіла Тетяна Кумок

Яким було спілкування, якою була реакція ворога, на те, що їх лікували:

"Дякували. У нас був один пацієнт, він, на жаль, помер. Він був з російських регулярних військ. Він потрапив до нас з дуже великими опіками, більше 75%. Вони були не сумісні з життям. Він помер. Напередодні смерті він просив пробачення, він зрозумів і це було щиросердечно. Він казав, що не розумів, не знав. Мені зараз важко судити про те, що вони зараз розказують одну історію, що вони не знали та йшли на навчання. На той момент мені здалося він був щирим, він вибачався перед усім українським народом. У нього лишилось двоє дітей. Мені на той момент його було жаль". 

Якою була атмосфера серед лікарів, Наталія розповідає:

"Ми на той момент просто робили свою роботу. Всі тримали себе в руках. Ніхто не впадав в істерики. Лікарі дуже мужньо трималися. Наш головний лікар зробив все для того, щоб обстановка була нормальною, щоб ніхто не впадав в паніку. Він кожен день проходив відділеннями, нас дуже морально підтримував. Якби не Антон Михайлович, можливо, усе було б більш емоційно, більш нервово. А так, у нас був дуже гарний головний лікар завдяки якому ми всі змогли і евакуюватись: і лікарі, і пацієнти. Вони усі вижили і у нас все добре. Ми зараз будемо повертатись до нашої основної місії: допомагати людям".  

Також, Наталія розказала, про що мріє зараз:

"Мрію, щоб наш регіон, нашу країну, окуповані території покинули наші вороги. Я хочу повернутися додому. Я хочу допомагати відбудовувати те, що було зруйновано. Я хочу брати участь в насадженні нових дерев, які були знищені. Я хочу просто допомагати людям. Тримаймося! Все буде Україна!".