"Всі 20 років на телебаченні готувалася саме для цієї місії — розповідати про те, що відбувається в країні, а також підтримувати людей", — Марічка Падалко

Марічка Падалко була однією з перших телеведучих, яка оголосила українцям про вторгнення росії на наші території 24 лютого. Ця можливість з'явилася у ведучої завдяки тому, що її чоловік Єгор Соболєв вивіз їхніх дітей ввечері 23 лютого у Жовкву. Таким чином 24 лютого, коли у Марічки розпочиналася робоча зміна, телеведуча залишилася працювати у Києві на інформаційному фронті, а її чоловік пішов захищати Україну. Як зараз Марічка намагається бути корисною на інформаційному фронті, як повертає себе у рутинне життя та як зберігає тісне спілкування з дітьми, з якими зараз не поруч – читайте в інтерв'ю.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Марічка Падалко розповіла «ЖВЛ», як з чоловіком готувалися до війни та заздалегідь вивезли дітей

Ви були однією з небагатьох родин, які справді були готові до російського вторгнення, здебільшого завдяки чуттю вашого чоловіка Єгора Соболєва. Чи говорите ви про це з ним зараз? Чи вважаєте, що все зробили правильно, можливо шкодуєте про щось?

Говоримо про це, дякуємо Єгору. Діти наді мною піджартовують, бо ми з чоловіком завжди змагалися за лідерство у родині. Не скажу, що дуже сильно змагалися, але намагалися, щоб думка кожного була почута, була важлива, щоб у нас був паритет. Хоча Єгор завжди казав, що українські жінки правлять цим світом. Єгор завжди був досить авторитарним у вирішенні багатьох питань. Утім і я намагалася від нього не відставати. Але після тієї історії діти наді мною піджартовують: «Мамочка, тепер ти розумієш, як після того зросте батьків авторитет. Всі тепер будуть дослухатися до нього, до того, що треба робити». Тому, я розумію, що боротьба за лідерство у нашій родині ще попереду (посміхається). Але, напевно, це найменш важлива для мене боротьба.  Що б могли зробити інакше? Навіть не знаю, тут важко щось передбачити. Може, грошей більше заощадити, може, батьків раніше вивезли з Києва. Але нам гріх жалітися.

Ви були фактично першою, хто оголосив українцям про початок війни, пам’ятаєте цей день, цей момент? Що найбільше запам’яталось?

Так, ми з Єгором Гордєєвим були першими, хто сповістив про війну в Україні у прямому ефірі.

В якийсь момент я розуміла, що, напевно, це найголовніший ефір у моєму життя. Мені, звичайно, хотілося, щоб він був з іншої причини, більш радісної. Сподіваюсь, така причина ще попереду. Але на той момент я дуже добре усвідомлювала, що всі 20 років на телебаченні готувалася саме для цієї місії. Щоби з одного боку розповідати максимально про те, що ми знаємо, що відбувається в країні, а з іншого боку – підтримувати людей.

Тому що перші години ми працювали з Єгором практично навмання — нашими випусковими редакторами були не колеги з ньюзруму, а наші глядачі. В той момент ніхто не розумів, що відбувається і ніхто не бачив загальної картини. Ми здебільшого орієнтувалися, що підписники на моє прохання писали мені в інстаграм про якісь вибухи, які вони чують. І так ми першу годину розуміли загальну картину, що ворог просто б’є з усіх боків. Глядачі були шоковані, але для них було важливо, що вони бачать своїх улюблених ведучих, до яких звикли кожного ранку. Це трішки давало їм відчуття нормальності, що ми не втекли, що ми залишаємося з ними в країні. Тому це була така певна підтримка один одного.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Головне сьогодні — зберігати спокій та ясний розум: ведучі 1+1 підтримали українців у часи тривоги

У якому режимі працюєте зараз, як часто бачитесь з дітьми, чоловіком?

З чоловіком я бачилася двічі від моменту з початку війни. Двічі по одному дню, коли його відпускав командир. Перша наша зустріч була найбільш драматична, бо він тоді вийшов з дуже складного бойового завдання, з щойно звільненого Ірпеня. Ми з дітьми дуже переживали, коли з Єгором не було зв’язку. Він був з тих, хто зголосився їхати туди на операцію, тому що не всі військові були готові. Все було за бажанням, бо всі розуміли, що це було дуже небезпечно. Тому побачити Єгора після того пекла було для нас емоційним моментом.

А далі, як багатьох військових з Київщини, їх почали перекидати в інші регіони, які потребували підтримки. Тому зараз це більше Харківщина і Запоріжжя. Звідти, звісно, важче дістатися побачити нас.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Чотири дні без жодної звісточки", – Марічка Падалко на власному прикладі показала, як непросто дружинам, коли чоловіки в обороні

Після звільнення Ірпеня Єгор зробив сюрприз дітям та відвідав їх у Жовкві. Хто був ініціатором ідеї, як це було?

Це природнє бажання побачити рідних. Спочатку чоловік приїхав до мене і потім ми вже разом вирішили на захід України. Я дітям нічого не сказала, щоб для них був сюрприз. Вони були тоді хворобливі, та щоб вони не хвилювалися більше, ніж треба. До, речі, я попередила, що до них може приїхати знімальна група ТСН тільки з метою, щоб вони трохи  поприбирали у квартирі, себе привели до ладу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Марічка Падалко розповіла про участь свого чоловіка у звільненні Ірпеня: «Понад тиждень всі мої думки були в цьому місті»

Як ви говорите з дітьми про війну? Що саме найважливіше робити, на вашу думку, щоб не завдати шкоди психіці?

Зараз важко дітей убезпечити від інформації. Вони самі активні користувачі всіх гаджетів та ресурсів, де все викладається одразу  про війну і вони, звісно, все це бачать. Для них найголовніше — це щодня чути батьків.

Тому ми запровадили таку річ – зараз ми всі не разом, мої діти з дідусем і бабусею разом на заході України, я окремо, чоловік окремо — тому кожен день ми робимо груповий дзвінок о 21.30, де ми розповідаємо все хороше, що з нами сталося. Діти розповідають про свої справи та враження — вони вже почали ходити на секції у тому містечку, де живуть, знайомитися з місцевими, заводити нових друзів. Для нас тепер це така обов’язкова процедура. Тато не завжди може до нас долучитися, тому що не завжди є зв’язок там, де він знаходиться, але по можливості приєднується. Але півгодини ми разом говоримо, щоб не втрачати зв’язки.

Діти так вперше опинилися без батьків. До цього часу не усвідомлювали, наскільки у нас були тісні стосунки. Ми дуже потребуємо один одного. Так, питання даху над головою, харчування і якихось людських потреб — це важливо і ці питання у нас вирішені, а от питання спілкування — ні. Думаю, що зараз це проблема для всіх розділених сімей, особливо які виїхали за межі України. Ті жінки і діти взагалі не мають можливості побачити своїх чоловіків і татусів. Це все дуже важко.

Чи підтримуєте ви думку, що попри війну потрібно продовжувати рутинні справи, знаходити щось, що приносить радість, робить тебе щасливим? 

Підтримую, хоча не можу похвалитися великими успіхами. Єдина справа, яку я в життя собі повернула, тому що відчуваю, що інакше не вижити — це регулярні пробіжки. Це і фізично допомагає себе краще відчувати, і емоційно якась розрядка. І це такий собі зв’язок із попереднім життям. Я це дуже любила робити, робила активно. Це поки що єдина річ зі минулого мирного життя, яку я роблю регулярно.

Я, наприклад, два місяці не могла піти зробити манікюр. Не тому, що у мене не було фізичної чи фінансової можливості, а тому що емоційно до цього не могла дозріти, що в цей час роблять манікюр. Хоча в цьому нічого поганого немає. Навпаки, майстрам манікюру ти допомагаєш заробляти гроші у складні часи. От завтра я вперше піду підстригтися. Це я теж якось запустила, подумала, що не на часі. В моїй спробі повернутися до рутинних справ, навіть до яких я вже можу повертатися, дуже сильно заважає почуття провини перед тими людьми, які у цей час не можуть собі це дозволити, або взагалі дуже сильно страждають від війни.

Майже у кожного зараз є знайомі/друзі які стали волонтерами, а на 1+1 це вже стало системним. Чому важливо не зупинятись і продовжувати навіть коли здається, що сил більше не залишилось?

Коли у людини зникає мотивація чи починається емоційне виснаження допомагати іншим, треба усвідомити, що коли ти є волонтером, ти так само допомагаєш і собі. Допомагаєш самому собі бути долученим до спільної перемоги, до спільної справи. В кінці кінців, ти з користю проводиш час, який міг провести в стражданнях і переживаннях. Тому коли втрачається мотивація робити щось для когось, можна пошукати мотивацію робити це для себе, одночасно допомагаючи іншим.

У чому розраду шукаєте ви, що робите, аби підняти собі настрій?

Ну от пробіжки підіймають мені настрій, спілкування з родиною. Говорячи про волонтерство, зараз щось кожен має робити на своєму місці. От, наприклад, оскільки я працюю в телемарафоні, вирішила писати підсумки дня в інстаграм — стислі головні новини. Тому що можливість дивитися ефіри є не в усіх. До речі, то була ідея Єгора, саме він мене надихнув це робити. З одного боку, я цим дуже пишаюсь, а з іншого — це теж дуже виснажливо, тому що, щоб написати цікаві підсумки дня, ти постійно мусиш бути в інформаційному потоці. Це дуже важко. Тому що всім інформаційникам хочеться хоч кілька годин нічого не читати і нічого не чути, аби трохи розгрузити голову.

Люди зараз мені пишуть, дякують за таку ідею, тому що не можуть за всім стежити, тому читають мої підсумки. Поки що я жодного дня не пропустила, навіть у свята і вихідні. Я собі подумала, не знаю, як це називається, є такий ритуал — якщо ти ставиш собі щось за мету, постійно щось робиш, то якесь твоє бажання здійсниться. От я хочу до нашої перемоги не зупинятися і робити щодня ці підсумки попри всі життєві виклики.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Марічка Падалко: "Я розповідаю про Україну всюди, де просять, який час доби б це не був і скільки б я до того не спала"

Як ведуча ви щодня бачите тисячі історій людей, працюєте з величезним масивом інформації, які історії вас вразили/зворушили найбільше і чому?

Мене дуже зворушила історія родини Власенків, яка евакуйовувалась із Ворзеля і потрапила під обстріл. Там 16-річна дівчинка Катя накрила собою 8-річного брата, врятувавши йому життя. До речі, до них у лікарню приходив провідати президент. Пів року тому, у мене з’явилася домашня тварина. Я вперше завела кішку у дуже дорослому віці. І це такий цілий світ відчуттів! Жалкую, що зробила це так пізно. Тепер я думаю, боже, яка я була обділена, що я сама не мала цього у своєму дитинстві і дуже довго чекала, щоб піти на це для своїх дітей. І дуже рада, що вони вмовили. Тому, зараз дуже реагую на історії, які пов’язані із порятунком тварин. Раніше я взагалі не помічала, що у людей є домашні тварини, або це проходило повз мене. А зараз, навпаки, я все це помічаю. Тому мене дуже розчулила історія з кішкою Шафою з Бучі, яку діставали з 8 поверху напівзруйнованого будинку і яка там прожила без їжи та води два місяці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Марічка Падалко розплакалась у прямому ефірі: що викликало сльози ведучої (відео)

Не думали взяти ще одну врятовану тваринку?

Після закінчення війни мені хочеться нового життя. Якби я була хоч трішечки молодшою, навіть це питання не віку, а здоров’я і фізіології, я би дуже хотіла, напевно, народити ще одну дитину. Але я розумію, це великий ризик. Тому, так, я думала про ще одну тварину, але не розумію, яка ще тварина поєднається з кішкою.

Ви розповідали, що ваш чоловік перестав спілкуватися зі своїми батьками, які живуть в росії. Чи змінить він колись свою думку, на ваш погляд?

Для цього мусять бути дуже серйозні причини. Тобто, повне усвідомлення, що тут відбулося і повне каяття з їх боку.

Що б ви порадили тим людям, які не можуть порозумітися з близькими родичами з росії?

Оскільки я не була у цьому успішна, то, напевно, з мене не найкраща порадниця. Часи для толерантності вже минули. Не розуміють – тоді, до побачення!

В кінці кінців, мати в нас одна – і це Україна.

Як ви змінились за цей час війни? Можливо, з’явились нові звички, щоденні ритуали?

Частіше до бога почала звертатися в якихось своїх щоденних ритуалах. Більше цінувати кожен день.

Про що ви мрієте після закінчення війни? Що зробите у першу чергу?

Найбільше мрію про парад після того, як ми здобудемо мир. Я вже уявляю, як ми всі об’єднаємось, як всі ми вийдемо на Хрещатик, як будемо дякувати нашим воїнам ЗСУ. І у той момент нас буде бачити весь світ!

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як Марічка Падалко дивилася "Євробачення" та святкувала перемогу України в Калуші (рідному місті фронтмена Kalush Orchestra)