«Я буду докладати максимальних зусиль, щоб показувати гарні результати й доводити на міжнародній арені, що українські спортсмени сильні, що ми маємо право жити вільно», – Вікторія Ткачук, українська легкоатлетка
Інтерв'ю з легкоатлеткою Вікторією Ткачук про спортивну діяльність під час війни.
Як ви дізнались про вторгнення рф на наші землі? Якими були ваші перші дії 24 лютого?
На момент початку повномасштабної війни я була на тренувальних зборах у Португалії. 24 лютого масажист, який теж був на зборах, розбудив мене гуркотом у двері та сказав, що почалась війна. Хочу зазначити, що напередодні, ввечері, атмосфера вже була доволі стресова – ми розмовляли про те, чи може все ж таки щось початись. Але, звичайно, ніхто не хотів вірити в це.
Переживати початок війни за кордоном було важко, особливо тому, що мої рідні на той момент знаходились в Київській області й з кожною годиною все ближче наступали російські війська. Хоч і була в повній безпеці, але не відривалась від новин, постійно читала про те, що зараз відбувається в Україні, підтримувала зв’язок з рідними.
В перші дні війни мені навіть було дивно виходити на вулицю і дивитись, як люди гуляють і п’ють каву. Коли змусила себе вийти ненадовго до океану, то просто сиділа і плакала. Пам’ятаю, що повз проходили дві атлетки з Франції, побачили, що я плачу, та подарували мені браслет в підтримку. Це був дуже приємний жест від них. Приблизно на таких емоціях і пройшов перший тиждень повномасштабного вторгнення. Я просто залишалася на місці й чекала, поки мені дадуть наступні вказівки. Згодом полетіла до друзів в Туреччину, там мені морально було трохи легше. Звичайно, що у мене були думки поїхати в Україну якнайшвидше і вивезти батьків, але мені не дозволили це зробити.
«Я б себе краще почувала, якби на той момент знаходилась в Україні з рідними, ніж одна за кордоном»
Як взагалі переживати війну на відстані? Як вплинуло на ваш стан усвідомлення того, що ви знаходитесь в безпеці у той час, як ваші рідні та знайомі перебувають в Україні?
Це дуже вплинуло на мене з фізичної точки зору. Якщо за день до повномасштабного вторгнення я робила своє звичне тренування і все було чудово, то перші кілька днів після 24 лютого, змусивши себе щось зробити, помітила, що мої фізичні властивості було втрачено і в мене нічого не вийшло. Певні вправи не могла ніяк зробити – якщо до цього могла щось виконувати на 100%, то на початку вторгнення навіть на 50% не змогла це виконати. Це все через емоційний стан. Мені здається, що я б себе краще почувала, якби на той момент знаходилась в Україні з рідними, ніж одна за кордоном.
В Україну вже повернулась наприкінці березня. Змогла побачити своїх рідних і це було дуже важливо для мого ментального здоров’я.
Нам відомо, що один з ваших братів зараз знаходиться на фронті та захищає нашу країну. Як це впливає на ваш емоційний стан?
Мене може «накривати хвилями». Іноді буває дуже важко, іноді все нормально. Буває, коли я підбадьорюю брата, а буває, коли він – мене. Тобто, це залежить від різних ситуацій. Звичайно, що я намагаюсь не перебувати в постійному стресі, бо розумію, що від цього краще не стане.
На щастя, мені вдається підтримувати постійний зв’язок з братом. Але, звичайно, буває, що ми можемо декілька днів не спілкуватись через те, що він перебуває на завданні чи переїжджає з одного місця в інше.
«Коли я представляю Донецьку область на спортивних змаганнях, то представляю регіон, який дуже багато чого вклав в мене та багато в чому підтримав»
До приходу терористів на наші землі, до 2014 року, ви навчалися в Донецькому вищому училищі олімпійського резерву і зараз ви представляєте Школу вищої майстерності Донецької області. Загалом, які спогади у вас лишились про цей період навчання на Донеччині?
Донецька область виростила мене як спортсменку, адже всі мої основні змагання почались саме тоді, коли почала представляти регіон на спортивній арені.
У Донецьк переїхала після 10 класу. В мене тоді були ідеальні умови для того, щоб тренуватись та показувати гарний результат. Постійно знаходилась в середовищі, де багато спортсменів, які надихали своїми перемогами. Від самого міста і від того часу в мене залишились тільки приємні спогади.
«Відчуваю велику відповідальність за те, що буду представляти Україну на такій великій спортивній арені та в такий нелегкий для країни час»
У 2024 році відбудуться літні Олімпійські ігри в Парижі, на які ви вже отримали ліцензію. Це буде не перша Олімпіада в вашому житті, однак, можливо, вона відчуватиметься для вас по-особливому? Як велика війна впливає на ваше ставлення до Олімпійських ігор?
Коли повернулась зі своїх перших Олімпійських ігор у 2016 році, в мене було відчуття, ніби моє життя поділилось на «до» і «після», тому що те, про що я мріяла, здійснилось. Потім, на наступній Олімпіаді в 2021 році, я вже ставила собі вищі цілі та завдання, які успішно виконала. Щодо Олімпійських ігор в Парижі 2024 року, то в мене так само будуть вже більші плани, хочу там максимально реалізуватися і це додає як хвилювання, так і мотивації. Я розумію, що це буде третя Олімпіада в моєму житті, в мене вже є досвід, є розуміння того, що і як потрібно робити. Для цього багато й наполегливо працюю, тому сподіваюсь, що це будуть найкращі змагання в моєму житті.
Зараз відчуваю ще й велику відповідальність за те, що буду представляти Україну на такій великій спортивній арені та в такий нелегкий для країни час. Спорт – це теж частина іміджу країни, дуже рада, що у нас буде можливість заявити про Україну на таких масштабних змаганнях.
«Заборона участі в змаганнях для росіян і білорусів – це ніби додаткова санкція для цих двох країн»
Що ви взагалі думаєте про допуск представників країни-агресора до міжнародних змагань, зокрема до Олімпіади? Чому спорт не може бути поза політикою? Чому важливо росіян не допускати на міжнародну спортивну арену?
Ті речі, які для нас здаються очевидними, на жаль, люди з інших країн не розуміють. І нам потрібно постійно про це говорити, нагадувати, що заборона участі в змаганнях для росіян і білорусів – це ніби додаткова санкція для цих двох країн. Вони руйнують нашу інфраструктуру, вбивають наших людей, знищують перспективи для дітей, а потім спортсмени будуть їхати на змагання і представляти росію, як яку країну?! Як країну терористів?!
Категорично проти росії і білорусі на змаганнях, навіть в нейтральному статусі, тому що це неможливо. Спорт не може бути поза політикою і ми є прямими представниками на міжнародній арені.
«Ми маємо їхати на Олімпіаду та представляти нашу країну якнайкраще, попри те, чи будуть там представники країн-агресорів, чи ні»
У межах етапу Діамантової Ліги в Лозанні вам вдалося зустрітись з Президентом МОК Томасом Бахом, з яким ви спілкувались про відсторонення росіян від Олімпіади. Розкажіть детальніше про цю зустріч. Чи була вона корисною? Що вдалось обговорити і до яких висновків прийти?
Першочергово я сказала Томасу Баху, що не потрібно допускати росіян до змагань, що ми добре знаємо їх менталітет і те, як вони будуть використовувати ці змагання у якості пропаганди. Намагалась довести, що російські спортсмени теж причетні до війни, навіть якщо вони просто мовчать, то вони таким чином підтримують дії своєї країни. Вони мали можливість висловити свою позицію давно, якщо вони досі цього не зробили, то вони цього і не зроблять, тому допускати навіть під нейтральним прапором тих, хто просто мовчав і не проявляв ніяк свою непричетність до війни, – це дуже неправильно, як на мене.
Під час розмови наголошувала йому на цьому та намагалась донести свою точку зору. Томас Бах у відповідь говорив свою думку з цього приводу, казав про те, як можна знайти нейтральність в цьому.
«Основна трансформація відбулась в тому, що з'явилося усвідомлення того, що завтра може і не бути, тому потрібно робити сьогодні все можливе для того, щоб завтрашній день взагалі настав»
Які особистісні трансформації відбулись з вами від початку великої війни?
Стала сильнішою. Ситуації, які могли б мене розбити, навпаки загартували. Зокрема, війна мене зробила більше впевненою в собі, як в особистості. До цього не думала, що зможу впоратися з деякими ситуаціями, які колись в мене викликали розгубленість та страх, а зараз впевнено їх долаю.
«Хочеться бути в цей день вдома»
Яким уявляєте день Перемоги? Що мрієте зробити в цей день?
Ще на початку великої війни, коли вперше була так довго за кордоном, сказала собі: «Хочу скоріше повернутись в Україну, щоб, коли буде Перемога, то я цього не пропустила, хочеться бути в цей день вдома». Тоді якраз був період, коли всі ось-ось очікували на Перемогу. Уявляла собі, що це буде щось схоже на святкування Дня незалежності. Але зараз я розумію, що мені вже все одно, яким буде цей день, для мене головне, щоб він якнайскоріше настав.
Треба буде готовим, що Перемога не принесе нам полегшення, тому що ми вже дуже велику ціну платимо за це, ми втрачаємо багато людей, які могли б будувати гарне майбутнє для нашої країни. І до цієї думки неможливо звикнути. Тому зараз нам просто треба не нехтувати тими можливостями, які перед нам відкриваються. Потрібно працювати задля Перемоги, кожен сам від себе має робити все можливе.
