"Щоб вони не опустили руки": тренер з волейболу сидячи Юрій Зекун розповів, як спорт допомагає захисникам, які втратили кінцівки і як мотивує ветеранів

Новим героєм рубрики "Спорт проти війни" став Юрій Зекун, тренер з волейболу сидячи, член збірної команди України на Warrior Games. В ексклюзивно інтерв'ю він розповів про роботу з ветеранами, які втратили кінцівки на фронті, та пояснив, як спорт допомагає не опускати руки.

Зараз ви вчите ветеранів працювати з новими особливостями свого тіла й спонукаєте їх повертатися до активного життя. Зокрема, показуєте це на власному прикладі. Розкажіть, що саме мотивувало вас повернутись до спорту після реабілітації?  

Допомогло усвідомлення, що й після травми потрібно реалізовувати себе в суспільстві. Заняття спортом – це нові знайомства та можливості. Спорт мотивував мене не тільки після реабілітації, а й під час неї. Вправи почав виконувати ще на лікарняному ліжку, адже розумів – рухатись потрібно. Спонукала саме необхідність рухової активності.

Чи займались ви спортом до поранення?

До 2014 року працював у школі вчителем фізкультури, валеології, трудового навчання. Був тренером ДЮСШ (дитячо-юнацька спортивна школа), тренував районну команду хлопців з футболу. Взагалі спортивні ігри – це моє. Будь-якими видами займався. Виступав на обласних, районних змаганнях. Це був волейбол, баскетбол, футбол, командні види спорту, легка атлетика, біг… Тобто ще зі школи в моєму житті постійно був спорт. Однак не було наставника чи тренера, який би наштовхнув мене саме на спортивну кар‘єру.

«Потрібно допомагати іншим виходити зі стану, коли ти намагаєшся кудись рухатись після поранення, але немає можливостей і ніхто нічого не підказує».

Коли ви вирішили, що хочете бути тренером та працювати саме з ветеранами? Що спонукало вас не лише займатися спортом самостійно, а й тренувати інших військових?

Після моєї травми не дозволяли працювати з дітьми (чим я займався раніше), тож це довелось залишити. У 2016 році потрапив на реабілітацію до Західного реабілітаційно-спортивного центру Національного комітету спорту інвалідів України. Там, спілкуючись з хлопцями, які мають травми, зрозумів – потрібно допомагати іншим виходити зі стану, коли ти намагаєшся кудись рухатись після поранення, але немає можливостей і ніхто нічого не підказує.

Після 2-х тижнів реабілітації мене запросили в цей центр працювати. Там були не лише люди, що мають травми внаслідок війни. Також приїздили «Інваспорт» – українська організація фізкультури та спорту осіб з інвалідністю – з порушенням зору, слуху, рухових функцій. Перебуваючи на реабілітації поруч з людьми, що мають травми з дитинства, а не отримали їх внаслідок війни, хлопці бачили, що ці люди не опустили руки й продовжують тренуватися.

Центр якраз був спрямований на спортивну реабілітацію – ми ходили у походи, займалися в тренажерних залах. До того ж наявність великої кількості інвентарю допомагала людям з різними видами інвалідності відновлюватися. Все це показувало, що не потрібно опускати руки й ставити на всьому хрест. З цього центру я вперше, у 2018 році, поїхав на відбір Invictus Games, де пройшов у фінал. Хоч тоді у команду не потрапив, але зрозумів – маю можливості й необхідні знання, щоб тренувати хлопців, допомагати їм реалізовувати себе у спортивному напрямку. Особливо молодих хлопців 18-20 років, щоб вони не опустили руки, не закрилися в собі. Це дуже велика перспектива.

Як ви мотивуєте ветеранів не опускати руки, а продовжувати займатись улюбленою справою та досягати поставлених цілей? Що в такому випадку важливо враховувати? 

Заняття спортом – це можливість потрапити на змагання різного рівня і в Україні, і за кордоном. Перспектива якраз в цьому. Постійно розповідаю про «Фундацію нескорених», змагання у командних видах спорту, марафони. Ми не повинні опускати руки й залишатись у своєму звичному, комфортному просторі – потрібно з нього виходити. Зрозуміло, що буде важко певний проміжок часу, але здебільшого цей шлях цікавий. Це знайомства, нове оточення, розповіді міжнародній спільноті про те, що у нас йде війна, але, попри це, ми маємо можливості реалізувати себе завдяки спорту. Це важливо. На жаль, зараз у нас буде велика кількість хлопців і дівчат з травмами. Ми від цього нікуди не дінемося, тому реалізовувати себе потрібно таким чином. 

«Спорт допомагав зберігати на позиціях бойовий дух – це підтримувало підрозділ».

У 2022 році на Іграх воїнів (Warrior Games) у місті Орландо (США) ви вибороли для нашої команди 4 нагороди – з велоспорту, плавання та волейболу сидячи. Розкажіть, яким був шлях до здобуття цих нагород? Як загалом ви готувались до змагань?

У 2021 році набралася українська команда на змагання, але через COVID-19 вони проводилися дистанційно в прямому ефірі. У 2022 році наша збірна не розпалася – кожен тренувався, де міг. Ми з хлопцями на позиціях організували маленьку тренажерну залу, зробили бруси в лісі, у згорілому залі знайшли млини й грифи, відчистили їх і тренувалися. Ще у нас був лук, велосипед. Спорт допомагав зберігати на позиціях бойовий дух – це підтримувало підрозділ. 

Того року ми полетіли на змагання в США, але спочатку місяць тренувалися у Великій Британії. Нас там прийняли, допомагали з тренуваннями, екіпіровкою. Велика подяка всім за те, що ми мали можливість до початку змагань продуктивно практикуватися. Бо зрозуміло, що під час війни в Україні цієї змоги не було. Англійці свою збірну на змагання не відправили, сказавши, що це дорого, але нам допомагали в усьому. Протягом місяця у Великій Британії з нами також працював тренер їхньої паралімпійської збірної. Після того, як ми виграли срібну нагороду з волейболу сидячи, він подарував українській команді 20 професійних волейбольних м‘ячів. Досі скрізь їх використовуємо. Підтримка міжнародних партнерів дуже мотивує.

Як тоді пройшли Ігри воїнів? Яка атмосфера панувала на змаганнях? Чи висловлювали іноземці підтримку Україні?

З Великої Британії вся команда полетіла в США – на змагання в Орландо. Атмосфера була чудовою від трапу літака й до відльоту. Нас тепло зустріли, підтримали, всіляко допомагали. Робили все, щоб ми почувалися як вдома. Навіть біля готелю зустрічали з оплесками, прапорами. Це було дуже чуттєво, не передати словами. 

На будь-яких локаціях, де ми змагалися, нам завжди аплодували, скандували, підходили та вели розмови. Не лише спортсмени, а й високопоставлені особи, військові, цивільні, різного рівня посадові особи. Протягом 2-х тижнів змагань ми відчули, що нас підтримують. Також ми виходили з плакатами Азову – у нас загинуло кілька людей з нашої команди, тож ми зробили плакати та хотіли про це розповісти. Було дуже чуттєво.

«Коли ти виходиш за межі свого комфортного простору, ти себе ще більше реалізовуєш».

Чи хотіли б у майбутньому взяти участь ще в подібних турнірах? Що загалом маєте в планах?

Звісно, що хотів би. У середині червня, завдяки фундації «Ігор нескорених», буде півмарафон у Румунії. Вже вдруге братиму в ньому участь. Вперше це сталось у 2022 році, коли одразу після ігор у США, українців запросили на велопробіг «Естафета: Дерево життя». Ми за 4 дні подолали 1000 км на велосипедах – через Словаччину, Угорщину, фінішували в Румунії, де висадили дерево. Також цього року з 30 червня у нас буде відбір в Канаду на Invictus Games, теж буду брати участь. У вересні –  велозмагання в Канаді. Тому такі плани.

Також існує перспектива провести в Україні цього року чемпіонат з волейболу сидячи. Зараз шукаю спонсорів, допомогу для цього. Оскільки у нас волейбол сидячи був трохи в занепаді, то хочемо відродити цей вид спорту, щоб їздити на різні турніри ветеранськими командами. Зараз інтерес вже зростає, тим паче збірна буде брати участь у Паралімпіаді в Парижі цього року. Тому є перспектива брати участь у різних міжнародних змаганнях. Не всі про це знають, тому намагаюся доносити, розповідати, показувати особистим прикладом, щоб люди після травм не закривались у своїй мушлі Є великий простір, де ти можеш реалізувати себе. Звісно, що це копітка, трудомістка робота. З власного досвіду – після травми я почав себе у чомусь обмежувати, жаліти, але потім зрозумів, що завдяки спорту, коли ти виходиш за межі свого комфортного простору, ти себе ще більше реалізовуєш, адже починаєш розуміти – світ не зупинився й потрібно жити далі.

«Хочеться, щоб ветерани, які захищали державу, та люди з інвалідністю в різних регіонах отримали змогу на буденному рівні реалізовувати себе у спорті».

На вашу думку, чи існує перспектива організації в Україні державних спортивних змагань для ветеранів, які отримали поранення внаслідок війни? Можливо, вже лунали такі ідеї?

Раніше у нас відбувалися «Ігри героїв» для людей з травматичними ампутаціями, зараз це затихло. Також Федерація стронгмену України проводила спортивний захід «Звитяга Нескорених», де я теж брав участь. Було класно, професійно, життєво, хотілося тягнутися до них. Зараз вони започаткували змагання для ветеранів «Сильні України», які проводяться по всіх регіонах країни. Це дозволяє зустрічатися, вести розмови, бачити, що хлопці й дівчата тягнуться до активного ведення життя. Це підіймає настрій, заряджає позитивною енергією. Думаю, що після закінчення війни цей напрям точно буде розвиватись. Зараз з цим тяжче, тому що у східних регіонах, на жаль, змагання не проведеш.

Гарний приклад – США, де ветеранський спорт – це буденність. Там немає мови про недоступність, бо доступно все, а ветерани – це люди, які мають повагу. Нам потрібно переймати цей досвід. Звісно, що все залежатиме від бажання кожного з нас взяти в цьому участь. Це має відбуватись на державному рівні. Спортивні бази мають бути. Не потрібно будувати палаци, зовні це може бути звичайний ангар, всередині якого розміщені багатофункціональні зали під різні види спорту, де люди мають змогу тренуватися – в одному залі ми займаємося волейболом сидячи, поруч стріляють з лука, грають в теніс. Зараз навіть, готуючись до міжнародних змагань Invictus Games, ми не маємо місця для повноцінних тренувань. Олімпійська база «Конча-Заспа» не може прийняти таку кількість учасників. Хочеться, щоб ветерани, які захищали державу, та люди з інвалідністю в різних регіонах отримали змогу на буденному рівні реалізовувати себе у спорті.

Скажіть кілька слів на підтримку тих людей, які зараз проходять реабілітацію або нещодавно отримали поранення й, можливо, ще не уявляють, куди можна рухатися далі. Як ветеранам може допомогти спорт?

Важливо не залишатися у своєму внутрішньому замкненому просторі, а намагатися шукати можливості для реалізації. Світ на цьому не обмежується, життя не зупинилося. Буде важко, але з кожним днем будуть знаходитися нові сили. Адже реалізація через спорт дозволяє тримати себе в тонусі та бачити світ в яскравих кольорах. Не потрібно себе налаштовувати на погане та постійно думати, що «зі мною все не так». Навпаки – потрібно казати собі: «Все добре, я виберуся з цієї ситуації». З власного досвіду скажу, що до певного часу після операції теж були негарні думки, але потім поставив собі ціль – почати нове життя. Рух, спорт, будь-яка активність – це надавало мені сил. Підтримка рідних теж має велике значення, без неї важко. Коли тебе підтримують, ти готовий гори перевернути.

У голові малюйте собі майбутні перспективи. Уявляйте, чого ви хочете, до якого рівня прагнете дійти, намагайтеся досягти цих висот. У нас дійсно є багато можливостей для реалізації себе через спорт, їх стає ще більше. Ви повинні рухатися до кращого. Поставте певну мету собі ще в лікарняному ліжку та йдіть до неї. Не замикайтеся в собі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

• "Пам’ятаю перший момент, як побігла після реабілітації. Це було просто чудово. Емоції не передати", – Яна Степаненко, учасниця Бостонського марафону
• "Додалась ще одна відповідальність — перед країною та Силами безпеки й оборони", — Олексій Середа, український стрибун у воду, наймолодший чемпіон Європи
• "Для мене велика честь виступати під рідним прапором", – Христина Погранична, українська гімнастка, фіналістка Олімпійських ігор-2020