«Не допускайте думки, що у вас не вийде»: Ольга Бенда, членкиня жіночої збірної з футболу для людей з ампутацією — про надію, силу та спорт проти війни

Цього разу героїнею проєкту 1+1 media  — «Спорт проти війни» — стала ветеранка Ольга Бенда, яка своїм прикладом надихає інших займатись улюбленою справою та досягати нових вершин. Вона служила у складі 72-ї окремої механізованої бригади в Авдіївці, що на Донеччині. У 2017 році отримала важке поранення й втратила ногу, після лікування та реабілітації почала бігати марафони на протезі та грати у футбол на милицях.

У спеціальному інтерв’ю Ольга розповіла про те, що її мотивувало займатись спортом після поранення, якою була її участь в унікальному проєкті «Табір Можливостей» для жінок з ампутованими кінцівками та чим був корисний досвід спільних тренувань із польськими спортсменками.

Зараз ви активно займаєтеся спортом й надихаєте інших робити те саме. Розкажіть, що мотивувало вас почати тренуватись після реабілітації?

На той момент військовим, зокрема й мені, пропонували реабілітацію через спорт. Адже він надає адреналін та азарт, внаслідок чого тобі ще більше хочеться цим займатися.

Пам’ятаю, коли в дитинстві зламала ногу, зрозуміла: якщо почну бігати, у мене стануть міцнішими м‘язи та кістки. Тому почала краще ходити. Ту ситуацію, яка склалася зі мною в дитинстві, перенесла на доросле життя після поранення. Тому почала займатися спортом, щоб привести себе в тонус та добре ходити. Зараз так і виходить – мало хто помічає, що у мене немає ноги, що я ходжу на протезі.

Через скільки часу після реабілітації вже почали тренуватись? Як відбувались ці тренування – самостійно чи з тренером?

Після реабілітації планувала потрапити у збірну Invictus Games. Почала займатися самостійно, потім зі мною зв‘язався тренер, який хотів допомогти. Я написала йому, що хочу потрапити в збірну й буду пробувати себе у будь-яких видах спорту (на той момент ще не знала, чим конкретно хочу займатися). Своєю чергою він запропонував мені веслування на тренажерах і паверліфтинг. Почала тренуватись з ним, але, на жаль, в збірну так і не пройшла.

«Моральна підтримка дає набагато більше сил, ніж можна уявити»

Свої перші 10 кілометрів після реабілітації ви пробігли у 2019 році на змаганнях «Ветеранська десятка» в Києві. Розкажіть, яку роль відіграв цей забіг у вашому подальшому спортивному житті? Як, загалом, пройшли змагання, яка атмосфера панувала?

Оскільки я ніколи не бігала такі дистанції на своїх двох ногах, це для мене був переломний момент – я змогла, не здалася, пробігла 10 км, вклалася в час, не опустила руки. Перед цим займалася з тренером – двічі на тиждень приїжджали на Олімпійський стадіон тренуватись. За допомогою цих тренувань і людей, які в мене вірили (часто мій чоловік теж зі мною приїжджав і просто бігав), я змогла пробігти ці 10 км. Була шокована тим, що таку довгу дистанцію можу подолати на протезі.

На той момент найбільше мені була потрібна моральна підтримка від людей, з якими я займалася – тренера й хлопців, які теж бігали на протезах. Як мені сказав засновник «Ветеранської десятки» Володимир Гаврилов: «Ми боялися брати дівчину в команду, бо не знали, чи подужає вона таку довгу дистанцію. Але, коли побачили, як ти пробігла ці 10 км, зрозуміли, що можливо все». Хлопець, який мене супроводжував і біг разом, перших 1,5 км різними способами намагався відволікати мене, тому що було важко – всюди бруківка, протез нестійкий… Ми бігли з ним за руку, щоб я не впала. Подолала перші 500 метрів, поки не закінчилася бруківка, далі думаю: «Все, не можу бігти. Мені важко, болить нога, я втомилася». Але потім він почав проводити мені, так би мовити, екскурсію Києвом. Казав: «Ось туди можна піти погуляти, там смачну каву роблять, а там музика дуже гарна…». Я відчула себе ніби на простій біговій прогулянці, а не на марафоні. Тому дійсно моральна підтримка дає набагато більше сил, ніж можна уявити.

У 2019 році ви подолали 10 кілометрів на Марафоні морської піхоти в США та стали першою жінкою, яка пробігла цю дистанцію на протезі. Як ви дізналися про марафон та як готувалися до нього? Чи відчули тоді підтримку українців у США?

Спочатку мені просто подзвонили й запропонували заповнити заявку на участь у Марафоні морської піхоти. Далі на мене чекало спортивне протезування. Робили протез вже після того, як мене відібрали у збірну. Потім – тренування. Мені одразу сказали, що до того, як ми поїдемо в США, обов‘язково потрібно пробігти «Ветеранську десятку» в Києві, яка була в перших числах жовтня 2019 року. Наприкінці цього ж місяця вже відбувся Марафон морської піхоти.

У США була шалена підтримка від учасників. Було таке, що, коли ми бігли великою групою, хтось поруч пробігав, плескав по спині й кричав: «Слава Україні!». Тоді зрозуміла, що вони знають про Україну та війну на наших землях, яка триває з 2014 року. Вони підтримують нас. Про те, що я була єдиною дівчиною на протезі, вже дізналася, коли прибігла на фініш. Для мене це було неочікувано, адже в Америці є багато жінок на протезах, зокрема військових, але чомусь вони не взяли участь в марафоні.

«Прагну створити жіночу збірну з амфутболу в Україні»

У 2023 і 2024 роках ви взяли участь в унікальному проєкті «Табір Можливостей» для жінок з ампутованими кінцівками, що проходив у місті Золотоноша. Розкажіть детальніше про цю ініціативу. Як потрапили до табору? 

Перший раз нас зібрали у вересні 2023 року. Я, як військова–ветеранка, бачила, що у футбол грають чоловіки на милицях, але жіночих збірних і команд на той момент не існувало. Коли я заповнила анкету на участь у проєкті «Табір Можливостей», до мене зателефонував директор табору «Максимум» і розказав, що це взагалі таке та яка в них мета. Виявилось, що така ініціатива проводилася вперше. Коли мені оголосили мету, я зрозуміла, що дійсно прагну її реалізації в Україні – створити жіночу збірну з амфутболу. Адже жіночого спорту й жіночих команд з травмами, пораненнями я не бачила. Є поодинокі види спорту для жінок з ампутованими кінцівками, але саме команди збірної України з амфутболу немає. Тому загорілася цією ідеєю та погодилась.

Коли ми приїхали в табір, все було нове, ніхто нічого не знав. Усі почали знайомитися, розповідати про себе. Потім у нас відбулося перше тренування. Нас вивели на поле, дали милиці, підібрали висоту, яка має бути. Тоді все відбувалось дуже повільно – ми були ніби курчата, що тільки народилися. Це при тому, що на милицях ми вміли ходити, адже нас навчають це робити ще до того, як ми отримуємо протез. А тут ми ніби заново вчились це робити. Звісно, що потім все виходило краще. Нам показували, як треба піддавати м‘яч, вести його. Зараз, коли розповідаю людям, що займаюся футболом на милицях, вони питають: «Це як? З протезом?». На що я відповідаю: «Ні, протез знімається і ти на одній нозі та на милицях бігаєш». Люди думають, що це неможливою. Однак, можливо. Ще й можна голи забивати при цьому.

«Потрібно пробувати в житті щось нове та не обмежувати себе в активностях»

Як проходили тренування в «Таборі Можливостей»? Що загалом вам подарував цей досвід?

У нас були не лише фізичні вправи та тренування, а й активні відпочинки – ми займалися з психологом, мали розважальні програми. Пам’ятаю, нас возили в SPA, де ми відпочивали. Дівчатам цей табір дуже допоміг, бо вони мали змогу вийти зі своєї зони комфорту, довіритись людям і спілкуватися з однодумцями. Табір дав нам можливість зрозуміти, що не треба весь час сидіти вдома, навпаки – потрібно пробувати в житті щось нове та не обмежувати себе в активностях.

Коли вже цього року був збір у травні, то попросили приїхати всіх дівчат, які були торік. Також було четверо новеньких. Минулий рік і цей  – це небо і земля. Цього разу нові дівчата дуже швидко включилися. Можливо, через те, що вони дивилися на нас і бачили, як вправно все це можна робити на милицях. Звісно, що ми підказували та допомагали їм у будь-яких моментах, якщо щось було незрозумілим. Вони дійсно дуже швидко навчились всього. Це надихало.

На запрошення Польського футбольного союзу ви разом з українською командою брали участь у спільних тренуваннях із польськими спортсменками. Чим був корисний цей досвід?

У вересні 2023 року після табору ми всі роз‘їхалися додому. Тоді я ще не знала, чи хочу займатися футболом, бо після такої кількості тренувань все боліло, була крепатура. Також руки не звикли до милиць, адже я постійно ходила на протезі, а милиці для мене були як чужі. Потім десь через 2 тижні нас запросили в Польщу на спільні тренування з польськими спортсменками. Наші дівчата, які мали можливість, погодились та поїхали. Вже там побачили, наскільки велика польська жіноча збірна – багато дівчат різного віку з ампутованими кінцівками, декілька воротарів.... Усі гравці дуже потужні й сильні. У них там все дисципліновано – треба мати характер, щоб грати у футбол. Я запитувала у польських дівчат, скільки вони займаються футболом, щоб бути в такій гарній формі та класно керувати м‘ячем. Вони сказали, що тренуються 1,5 року. Вже потім з їхніх соцмереж зрозуміла, що вони часто їздять на збори, тренування, змагання. Тобто у них є можливості тренуватися багато разів на тиждень, а не так, як у нас – раз на пів року роблять табірні збори.

У Польщі зрозуміла, який вигляд може мати цей вид спорту, наскільки він потужний – і азартний, і адреналіновий, і здатний підтримувати фізичну форму, надавати сил. Тоді усвідомила, що хочу ним займатися. Як тільки повернулась з Польщі, одразу подзвонила Дмитру, який в Києві тренує чоловічу збірну, і повідомила, що хочу приїхати на тренування. Він сказав приїжджати. Перші рази було важко. Але вже тоді почала виробляти свій характер в цьому виді спорту. Після тренування ми сфотографувалися всією командою, тренер надіслав це фото в нашу загальну групу з усіма дівчатами та написав: «Оля вже почала ходити на тренування, чекаємо на всіх інших». Потім до нас почали їздити інші дівчата з різних куточків України. Зараз маю мрію, щоб наша жіноча збірна все-таки утворилася й ми мали можливість їздити на змагання, боротися за першість України у цьому виді спорту.

Поділіться, чи сформована наразі збірна для того, щоб представити Україну на чемпіонаті світу з футболу для людей з ампутацією у 2024 році?

У лютому нам написали з табору «Максимум» та запросили приїхати на один день, щоб поспілкуватися про наш досвід – що ми робили 4 місяці, відколи поїхали з табору у вересні, чи плануємо займатися надалі. Так само й вони зі свого боку розповідали про свої плани. Тоді ми дізналися, що має бути наступний «Табір Можливостей» у травні. Також нам сказали, що українську жіночу збірну з амфутболу запросили на чемпіонат світу в Колумбії у 2024 році. Проте для цього нам потрібні гравчині. 

Ми почали скрізь розказувати про футбол, про те, що нам треба гравчині, але відгукнулося всього 4 дівчини. У команді має бути 7 дівчат – 6 на полі, що бігають на милицях, і одна воротарка. Ще треба, щоб були дівчата на заміну, адже справді важко бігати 25 хвилин по полю – потрібний відпочинок. Оскільки це вид спорту на милицях, то дають можливість робити стільки замін, скільки це необхідно. Через це нам треба запасні й основні гравчині. Ці люди поки ще не знайшлися. 

«Коли виходжу на поле, то ні про що не думаю в той момент – лише про результати, яких можу досягти»

Скажіть кілька слів на підтримку тих людей, які зараз проходять реабілітацію або нещодавно отримали поранення й, можливо, ще не уявляють, куди можна рухатися далі. Як ветеранам може допомогти спорт?

Не втрачайте надію. Не допускайте думки, що у вас щось не вийде. Пробуйте себе в різних видах спорту. Якби я не спробувала себе у футболі, то не дізналася б, що у мене є прихований талант гарно забивати голи. Хочу побажати терпіння, тому що після того, як людина отримує поранення, потрібен час на відновлення та реабілітацію. Наприклад, я не мала тієї сили волі – я плакала, чого це все так довго відбувається, чого кукса не заживає, чого мене так довго не виписують на реабілітацію… Я хотіла швидше. Але потрібен час і терпіння.

Футбол мене морально врятував, дав мені нове заняття. Коли виходжу на поле, то ні про що не думаю в той момент – лише про результати, яких можу досягти. Також спорт дарує комунікацію з іншими ветеранами. Можна почати дружити з новими людьми, спілкуватися з тими, хто здатен тебе мотивувати й надихати. Тому спорт – це не лише  фізична реабілітація, а ще й психологічна.