Щоденники війни. Алевтина Швецова виїхала з Маріуполя під обстрілами і провезла український прапор через 17 російських блок-постів
Історії жительки Маріуполя, яка двічі рятувалася з міста та не полишає мрії розбудувати український Маріуполь ще кращим, аніж до війни.
Продовжуємо рубрику "Щоденники війни" — щодня у прямому ефірі "Сніданку. Онлайн" розповідають свої історії українці з гарячих точок на мапі війни в Україні, яку відкрито та повномасштабно 24 лютого розпочала росія. Ми публікували вже історії порятунку з Чернігова, Димера, Гостомеля та Маріуполя. Сьогодні ше одна історія з багатостраждального Маріуполя — міста, яке переживає гуманітарну катастрофу через постійні обстріли та бомбардування та відсутність "зелених коридорів".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Воду варять на багатті, топлять сніг", — Христина Джолос виїхала з Маріуполя і розповіла, як там ледь виживають люди
Розповідає Алевтина Шевцова, яка разом з родиною провела 21 день під обстрілами, ракетними ударами, без зв'язку, світла та їжі. Вони жили у центрі міста за 150 м від напівзруйнованого драматичного театру. Рішення рятуватися родина Алевтини Швецової прийняла за 5 хв. Перед цим ракета влучила в їхнє подвір’я, де вони за хвилину до того на вогнищі рятували їжу. Від удару загинули їхні сусіди та знайомі, родина Алевтини дивом врятувалася, бо разом з дітьми піднялися в будинок за тарілками.
Кожного дня о 9 годині ми ходили до сумнозвісного драматичного театру, аби шукати вихід, шукати автівки, можливість евакуюватися, розпитати за рідних чи близьких… І коли 16 березня прилетіло у наше подвіря і ми, на щастя, залишилися живі, то ми зрозуміли, що нас нічого не врятує з того, що знаходиться навколо. Ми зрозуміли, що наш єдиний мізерний шанс вибратися – вийти пішки з Маріуполя. Але не всім це вдається, я бачила у знайомої дописи, що люди потрапляють під обстріли і їхні тіла лишаються на трасах…
П’ятеро дорослих, серед яких 78-річна бабуся і 8-річна дитина пройшли 10 км пішки до найближчого селища, де було відносно спокійно.
Ситуація навкруги змінюється щогодини, але ми вперто прямували до Приморського району, йшли пішки вздовж житлових будинків, щоб сховатися у разі обстрілу, і робили це, адже снаряди вибухали біля нас.
На ніч їх прихистили незнайомі люди, але думками Алевтина була в Маріуполі, бо там під ракетними обстрілами були її батьки і 12-річний брат. Вже наступного дня, не зважаючи на загрозу власному життю, постійні бомбардування та обстріли, вона повернулася до Маріуполя, щоб врятувати усіх своїх рідних.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «В окупованих містах іде боротьба за наші душі», – у «Сніданку. Онлайн» про життя в Мелітополі розповіла Тетяна Кумок
Алевтина розповідає, що повернення стало можливе завдяки знайомому Денису, якого зустріла в селищі Портовське. Це перший пункт в так званому коридорі, якого насправді не має.
На зворотньому шляху, коли ми їхали в автівці ми потрапили під обстріли і снаряд розірвався в 30 м від нас. Було дуже страшно, що я рятуючи батьків та брата, вже ніколи не побачу рідного сина та чоловіка…але, на щастя, нам вдалося врятуватися. І зараз такий стан, коли тобі соромно, що ти в безпеці, а всі решта мешканці Маріуполя досі перебувають під завалами, в небезпеці. Я вчора дізналася про дві надпотужні авіабомби, скинуті на Маріуполь, і ти не можеш нічого вдіяти, зв’язані руки і це дуже боляче…Рятуватися маріупольцям складно, адже вони перебувають не просто у підвалах, а під завалам. Вийти та йти неможливо. Перебувати просто на відкритому повітрі дуже небезпечно. Обстріли не зупиняються.
Алевтина розповіла, як проходила російські блок-пости:
"Ми йшли вздовж піщаного обриву понад морем і побачили здалеку на трасі величезну вереницю автівок, які проходили блок-пост. І коли ми наближалися, то не знали чий це блокс-пост: наш чи російський. За 50 метрів стало зрозуміло, що це «русня». Ці люди принижують людську гідність, це у них вже в крові. Чоловіків роздягають, оглядають татуювання. Ставлять цинічні питання, чому їдемо не в ДНР, а в Запоріжжя, адже вони все одно туди дістануться. І цинічно бажали "доброї дороги".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У «Сніданку з 1+1» колишня кореспондентка ТСН Юлія Панкова розповіла свою історію втечі з окупованого Гостомеля
Алевтина зізналася, що дуже ризикувала, адже мала при собі український прапор:
"В магазині шукали різні свічки та ліхтарики, я там знайшла прапор України, який вивішували на будівлю під час державних свят. Я пронесла цей прапор через 17 російських блок-постів і вірю, що цей український прапор буде майоріти над Маріуполем, нашим рідним українським містом. Ми повернемося і відбудуємо його обов’язково. Я дуже вдяна українським військовим, які досі лишаються в Маріуполі, боронять його кордони. Низький вклін вам за все те, що ви робите".
Наразі Алевтина збирає всю інформацію про маріупольців від тих, хто виїхав і намагається робити реєстровані списки, щоб розуміти хто у якому стані та де і передавати всім, хто запитує про рідних та близьких. Вона розповіла про друга, який поїхав забирати батька-хірурга, проте батько відмовився – він залишився єдиним хірургом в тій лікарні. Алевтина зі сльозами на очах повідомила, що вже тиждень зв’язку з ними не має.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Щоденники війни: історія медсестри, яка до останнього рятувала людські життя в окупованій Бучі
Людмила Барбір запитала Алевтину про наступні кроки – лишатися в Україні чи виїжджати:
"Я не планую виїжджати закордон. Маріуполь – це не просто місто, де я народилася і жила. Там кожен куточок – це моє місце сили. Я не хочу їхати на захід України, я хочу бути максимально близько до мого рідного міста. Я вірю, що його незабаром звільнять. Я відчуваю потребу бути якомога ближче, можливо, я буду корисною. Я хочу відбудовувати український Маріуполь – це моя головна мета".
