"Через поганий зв’язок нам вдалося поговорити не більше хвилини, але це були найцінніші слова: "З нами все добре. Ми вільні. Подзвони мамі", — Владислава Лебідь, PR менеджерка внутрішніх комунікацій 1+1 media
Владислава розповіла про особливості роботи в умовах війни.
Пригадайте ранок 24 лютого, за яких обставин ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення? Яким цей день був для Ірпеня?
Я прокинулася близько п’ятої ранку від телефонного дзвінка нашого спільного з хлопцем друга. Ми тоді дуже здивувалися, що хтось телефонує так рано, але всередині було відчуття, ніби трапилося щось серйозне та потрібно взяти слухавку. Перші ранкові слова були від друга: "Почалась війна". Дійсно, я не вірила, що може бути повномасштабна війна, але вже за кілька хвилин почула серію вибухів. Паніки в мене не було, навпаки, я була зібрана з усіма своїми силами. Відразу зателефонувала батькам у Херсон. Сказала, щоб збирали документи й найважливіші речі, якщо потрібно буде терміново виїжджати.
Близько 6-ї ранку я вирішила піти до магазину, тоді й побачила, що приблизно 10 чоловіків з невеликими сумками йдуть на перший автобус, щоб їхати у військкомат. Зараз згадую: якщо мені було складно зрозуміти, що відбувається, то як було тим, хто просто взяли речі, попрощалися з рідними і поїхали — навіть уявити не можу.
На той момент у Херсоні вже велися запеклі бої. Як на це реагували ваші батьки, що розповідали?
Моя мама була навіть спокійніша, ніж я. Просто повідомила, що вже знає про початок повномасштабної війни та планувала збирати речі. Вона, напевно, теж не вірила, що може бути щось масштабне і Херсон буде близько 9 місяців під окупацією.
В який момент ви все ж таки прийняли рішення виїжджати з Ірпеня?
24 лютого ми вже бачили перші літаки, гелікоптери, винищувачі, що почали активно літати над Київщиною. Відтоді ми прийняли рішення жити в коридорі, подалі від вікон. У ніч на 25 лютого ми майже не спали, адже активні бойові дії продовжувалися, а вибухи не вщухали. Близько 6-ї ранку біля нас пролунав сильний вибух: відтоді було зруйновано міст у Романівці. Десь за декілька годин ми прийняли термінове рішення про евакуацію. Проте воно мені далося не із легких. Виїжджали ми не тільки удвох, разом з нами ще була мама мого хлопця, а також дружина нашого спільного друга з маленькою дитиною. Її чоловік, до речі, у перший день відправився захищати країну на передову. Речі взяли лише сезонні, а коли вже сіли в машину, до мене прийшло усвідомлення, що просто зараз я прощаюся з усім, що було в квартирі, з усім життям, що я там побудувала.
Мій хлопець родом з Луганська, тож у нього вже був досвід евакуації у 2014-му році. У той момент я розуміла, як для нього важко дається вже друга евакуація за 8 років, проте для мене це було незвідано
Якими були перші тижні в плані роботи? Ви займаєтеся внутрішніми комунікаціями, тож як інформували колег про найважливіше?
Перші тижні роботи в умовах повномасштабної війни були найважчими. Не у всіх колег був стабільний зв’язок, а важливих інфоприводів — безліч. Проте ми знаходили вихід із ситуацій, підстраховували та підтримували одне одного. До слова, на внутрішньому корпоративному порталі, до якого мають доступ лише працівники 1+1 media, є тег «Важливо». У межах цієї рубрики ми відписували важливі комунікації: про адреси укриттів та їх необхідність, правила 2-х стін, зміну комендантської години, та деякі поради від психологів, щоб підтримувати своє ментальне здоров’я, та, відповідно, про поточні справи компанії.
До того ж для плюсівців ми організували серію зустрічей із психологами. Також, коли була надскладна ситуація в країні з паливом та рухом громадського транспорту, ми запустили сервіс «Підвези колегу», у межах якого плюсівці могли скооперуватися між собою та разом відвідувати роботу, передавати речі в інші регіони країни тощо.
Взагалі, від 24 лютого і наступні щонайменше чотири місяці ми працювали фактично нон-стоп, адже потрібно було, як ніколи, продемонструвати колегам, що компанія разом з ними, що ми робимо все можливе, аби допомогти кожному.
У той момент я розуміла важливість усіх комунікацій, які ми надсилали. У них закладалися надважливі меседжі, які допомагали колегам розуміти, що відбувається — як у країні, так і в компанії зокрема, та як діяти у тих чи інших ситуаціях. Це та підтримка, яка була необхідна кожному з нас.
Голкіпер київського «Динамо» Олександр Шовковський. Фото зроблене під час зйомок проєкту «Спортивний фронт» в місті Ірпінь
Коли ви повернулися після деокупації назад в Ірпінь, то яким побачили це місто для себе?
Ірпінь, як і багато міст України, показав свою сміливість та нескореність. Коли я повернулася у місто, не було вже того жахіття: прибрали танки з доріг, снаряди, спалені машини. Проте багато житлових будинків були зруйновані, а, наприклад, у напрямку Гостомеля — майже не лишилося вцілілих будинків. На щастя, у нашому будинку вибило лише вікна, а навпроти — знесло верхній поверх. Складно стримати сльози, коли бачиш весь цей жах на власні очі.
Як вдавалося підтримувати зв’язок зі своїми рідними, які під час тимчасової окупації перебували у Херсоні?
Це важка для мене тема досі. У перші дні повномасштабної війни вони облаштували собі підвал: зробили там ліжка, знесли всю консервацію, деякі продукти та питну воду. Десь перший тиждень вони майже постійно перебували у підвалі. Я намагалась тримати з ними зв’язок, проте в один момент він просто зник. Це вже було навесні під час окупації, конкретну дату не пригадаю. На зв’язок вони вийшли десь за тиждень-два.
Тоді я не могла додзвонитися ні до мами, ні до тата, ні до сусідів чи знайомих. Коли не розумієш, що з твоїми рідними — це найважче.
Моя мама постійно приймає ліки, а під час окупації їх дістати було ніде. Тоді я зібрала великий пакунок ліків і через волонтерів та знайомих передала мамі. Їхали вони близько 2-х тижнів, через мільйон перевірок рашистів, проте все ж дісталися до Херсона.
Як ви дізналися про визволення Херсона? Що відчували тоді?
Звичайно, спершу я дізналася про деокупацію з новин, адже зв’язку з рідними тоді ще не було. Дійсно, я була неймовірно рада цій маленькій перемозі, але хвилювання посилювалися, адже рідні досі не виходили на зв’язок. Пройшло декілька днів деокупації, а все залишалося без змін. Згадую перший дзвінок від тата, певно, тоді для мене цей день став дійсно другим днем народження. Через поганий зв’язок нам вдалося поговорити не більше хвилини, але це були найцінніші слова: «З нами все добре. Ми вільні. Подзвони мамі».
Через деякий час мама приїхала до мене в гості. Близько 6-ї ранку приїхав потяг, ми багато обіймалися і трошки плакали. Ці емоції описати неможливо. Це відчуття, коли в тебе в один момент забрали все, і ти зміг це повернути. Ось напевно так.
До того ж мама розповіла цікаву історію, як до неї прийшли рашисти і сказали, що відтепер вона буде платити за комунальні послуги рублями і в російську казну. На що вона суворо відповіла: «Я плачу і буду платити за комунальні послуги Україні. До побачення». Сильна жінка, як і всі наші українці.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "ТСН – команда професіоналів, якій все під силу", – інтерв'ю зі спецкором ТСН Наталією Гончаровою про роботу під час війни
Яким ви пригадуєте Херсон до повномасштабної війни? І що зробите першочергово, коли приїдете в Херсон на потязі Перемоги?
Довоєнний Херсон для мене — спокійний. Кожен куточок цього міста наповнений спільними історіями з друзями, кожна стежка — тримає якісь мої власні секрети. Я там народилася, знайшла друзів.
Повертаючись у це місто, я знову стаю дитиною, яка проводила багато часу в улюбленому ліцеї, грала на скрипці та мріяла стати суперзіркою.
смт Лазурне, Херсонська обл.
Зберу всіх рідних за великим столом, де тато буде розповідати про життя в окупації, а мама готувати 101 страву, хвилюючись, що комусь не вистачить. Бабуся прийде зі своїм фірмовим пирогом та сімейним альбомом, щоб розповісти історію нашої сім’ї. Це буде скоро, відчуваю!
Законсервований кавун буде на столі?
Це навіть не обговорюється, звісно буде!
Як ви змінилися за цей час? Які професійні трансформації сталися з вами?
Я подорослішала. І у своїх діях, і в особистих відчуттях.
Що стосується роботи, то зʼявилася гіпер відповідальність. Не тільки за себе, але й за наших плюсівців, за інформацію, що надавали їм, та допомогу. Оперативність стала також пліч-о-пліч із відповідальністю.
Наразі ми активно підтримуємо волонтерський фронт. Лише за 2022 рік нам вдалося закрити 7 актуальних зборів коштів для колег, що несуть службу в ЗСУ, зібрати понад 200 кг російськомовних книжок спільно з книгарнею «Сяйво», та майже 300 кг речей для внутрішніх переселенців, передати дитячі книжки та подарунки від телеканалу ПЛЮСПЛЮС у деокупований Херсон. Також після деокупації Бородянки плюсівці допомагали прибирати частину міста, зокрема, долучилися й до висадки квітів. У межах акції ми провели 4 поїздки у це містечко на Київщині.
До того ж ми не забували й про найменших плюсівців. Дітки наших колег змогли долучитися до акції «Дякую, що захищаєте» з нагоди Міжнародного дня захисту дітей, малюнки яких ми передали захисникам на передову. Така ж акція пройшла і перед новорічними святами. Ми систематично організовуємо зустрічі з психологами та інші заходи, спрямовані на підтримку ментального здоровʼя.
Якщо говорити про те, як ми, плюсівці, змінилися за час великої війни, то можу впевнено сказати, що ми ще дужче об’єдналися, стали справжньою родиною, яка неодмінно прийде на допомогу у найважчі часи. Ми всі розуміємо, для чого працюємо 24/7, та маємо спільну мету — Перемога України. Ми розділяємо однакові цінності — у цьому є наша сила.
Яким буде день Перемоги для вас?
У цей день я точно куплю квитки в Херсон і поїду до рідних. Буду багато обійматися, плакати й радіти нашій Перемозі. А ще, як плюсик до мрій, повідомити колегам про Перемогу України. До того ж я буду дякувати, як і зараз, нашим захисникам та захисницям, які, ризикуючи всім, знаходять сили йти вперед, до Перемоги!
